Друга світова війна розділила багато сімей і єдиним способом зв'язку у той час були листи.  Ніхто не знав чи повернеться дорога йому людина з війни, тому люди жили лише надіями на краще та очікуванням чергового листа з фронту.

83 роки тому, в червні 1941 року, розпочалася нацистсько-радянська війна, яка стала для України найважливішою частиною Другої світової війни. Для України Друга світова війна розпочалася ще у вересні 1939-го, а для родини Лелеків, жителів Чаплинки, Друга світова війна обернулася страшним горем. А особливо, для Надії Дмитрівни Лелеко, бо війна забрала їхню з братом найріднішу людину – батька, а мама Олександра Антонівна втратила чоловіка.

В 1944 році у віці 29 років в боях за Литовське місто Кельме загинув батько – Лелеко Дмитро Петрович.

Сім’я займалася роботою у колгоспі ім. 8 Березня. Хоч батько й мав за плечима всього чотири класи, але був напрочуд освіченою і грамотною людиною та самотужки опанував професію бухгалтера, яка на той час була дуже затребуваною. Після початку війни Дмитру Петровичу запропонували бронь, але той відмовився, питаючи: «Що я кажу своїм дітям, коли вони виростуть? Що батько ховався від війни за чужі спини?». Про це зі сльозами на очах і невимовною гордістю за батька, розповіла донька загиблого солдата – Лелеко Надія Петрівна.

Д. П. Лелеко обожнював музику, грав на скрипці, цимбалах, балалайці та гітарі. А матір Надії Дмитрівни мала чудовий голос. Батько мріяв про те, що в майбутньому діти продовжать їхнє захоплення співом та музикою, що їхній син Миколка гратиме на музичних інструментах, а донька Надійка буде співати. Мрія батьків здійснилася: їхній син вмів і любив грати на баяні, а Надії Дмитрівні передався мамин голос. Вона брала активну участь в художній самодіяльності, дуже гарно співала і була відповідальна за культурномасову роботу в райбудові, де колись працювала.

Це все було потім, після тяжких років війни. Та спогади про воєнні роки Надія Дмитрівна несла з собою все життя. Про деякі з них розповіла мені:

– Як тільки почався наступ німців на наші землі, люди стали збирати групи добровольців для оборони. У них не було майже нічого, а німецька армія мала дуже велику кількість різноманітної техніки і зброї. В результаті німці оточили наших солдатів, окупували Чаплинку, а згодом і Крим, куди потім відвезли полонених добровольців. Серед них був мій батько та інші чаплинські чоловіки, які намагалися обороняти нашу землю.

Потім фашисти почали обмінювати полонених на їжу (яйця, молоко, м’ясо, хліб і т. д.), хоч і мали всілякі консерви, які на той час були для нас чимось новим. Дізнавшись про це, жінки полонених пішли пішки до Криму, аби звільняти з полону своїх чоловіків. В той самий час над чоловіками зжалилися мешканці Криму, які заплатили німцям і виміняли полонених. Доки жінки прямували до Криму по чоловіків, то розминулися з цими ж чоловіками, що вже поверталися назад в Чаплинку.

Лишилися ми з братиком і старшою двоюрідною сестрою Ларисою ночувати, як раптом чуємо, що хтось стукає у вікно. Ми злякалися, а Лариса запитала хто там. А він у відповідь: «Відкривайте, це ваш папка прийшов». Ми здивувалися, бо який це папка міг прийти, коли він в полоні, а мама зовсім нещодавно пішла по нього. Ми все одно відкрили, а там і справді наш тато.

Мама повернулася додому і ми стали жити своїм звичне життя, але вже під німецькою владою. Колгосп працював як і раніше, людям не давали голодувати, але весь врожай отримувала Німеччина.

Коли червоноармійці почали підходити до нашого селища, всіх чоловіків почали ховати, аби німці не викрали тих і не забрали в Німеччину. Після того, як німці відступили, а в селище зайшли наші, почали набирати добровольців, аби ті йшли воювати.

Надія Дмитрівна також розповіла про дивну ситуацію, що відбулася під час німецької окупації:

– Ми з братом були самі в хаті, як до нас зайшов німець з шоколадкою в руках. Він мовчки пройшовся домом і пішов. Шоколадку він нам не дав.

Батько захоплювався мисливством, дуже добре і влучно стріляв і часто приносив з полювання здобич у вигляді зайців або лисиць. Вміння стріляти дуже знадобилося на війні, так як на фронті Дмитро Петрович був снайпером.

Чоловік дуже любив свою дружину і дітей. Він часто писав своїй сім’ї листи і в кожному листі запитував про них. Дмитро дуже переживав, що може не повернутися з війни, що діти його будуть рости без батьківської любові, підтримки та уваги. Також чоловік у листах описував свою тугу за домом, за рідним краєм, з чого можна зрозуміти, що був він справжнім патріотом своєї Батьківщини. У його листах завжди була віра в перемогу над німецькими загарбниками.

Всі ці листи Надія Дмитрівна зберігає і досі, щоб передавати їх наступним поколінням як сімейну реліквію. Спочатку їх зберігала Олександра Антонівна як пам’ять про загиблого чоловіка, а потім віддала листи доньці. Ці листи зберігають у батьковій довоєнній папці.

Надія Дмитрівна погодилася на те, щоб я взяла листи для своєї статті, як доказ тих страшних подій, що відбувалися в роки Другої світової війни, з якою вірою і жагою до перемоги жили тоді радянські воїни.

«Я ніяк не можу ходить, щось мені ноги не служать. Завтра мене відвезуть в Козачі Лагері, в санітарну частину. Я вже 10 суток хворію і не можу пройти навіть 10 метрів. Я, моя дорога Шуро, на сьогоднішній день не можу ні сидіть, ні стоять. Можу тільки лежать, і то з трудом».

Після лікування в Козачих Лагерях Дмитро перебував вдомВигляд цензури в листаха на реабілітації протягом трьох місяців. Коли він остаточно став на ноги, то знову повернувся на фронт, аби продовжити свою місію зі знищення ворога. Це був останній раз, коли діти бачили свого батька.

Лист від 11 серпня, 1944 року з литовського міста Кельме:

«Я, Шуро, тут вже пройшов 150 кілометрів в бою з фашистами і досі Бог мене хранить від поразки. Сьогодні мені пощастило спокійно поспати вночі і ти мені наснилася. Будто коло Красного Яру багато копиць хліба, там фронт. Спитав у тебе, чому ти прийшла, тут же бій, а раптом тебе вб’ють? Ти відповіла, що якщо мене вб’ють, то нехай і тебе разом зі мною. Я просто, Шуро, прокинувся і не спав до утра, так мене цей сон вразив. Я так тебе бачив, ніби це не сон був, а правда.

Сняться мені кожної ночі мої діточки, мої соколята. Не можу уявити як вони, як вони там бігають, як живуть... Мені здається, що я вже їх і не зможу побачити, так далеко я од вас. Ми, Шуро, скоро вступимо в прокляту Германію, будемо з берлог витягати цього фашистського гада і знищувати його».

Лист від 2 вересня, 1944 року:

«Я, Шуро, напишу про один случай в освобождьонному нашими войсками от фашистських гадов литовському селі. У селі був лагермирних жителей, яких немци забрали з дому: стариків, жінок, дітей. Якщо жінка не могла важко фізично робить, її немци розстрелювали.

А одного разу усіх жінок забрали на роботу, а діти от одного до восьми год остались у лагері. Всіх цих дітей немці вивезли в ліс і розстріляли. Жінки прийшли з роботи, почали в лагері шукать дітей, кричать не своїм голосом. Тоді немци почали підряд розстрелювать цих жінок. Як стали ми наближатись до цієї деревні, де цей лагер, то вони (німці) заставили мирних жителів одрить усі трупи розстріляних. Ті трупи вони облили бензином і спалили, а тих, хто одривав трупи живцем вкинули в огонь, щоб скрить сліди свого злодіяння. Просто неможна, Шуро, перенести, що вони роблять мирним жителям. Ну як, Шуро, я буду рахуватись з жизнью, коли ще німецький гад недобитий?!».

Лист з того ж міста, датований 4 вересня 1944 року:

«Сняться мені, Шуро, діти, звуть, щоб йшов їсти. Я пишу про них і не можу просто здержаться, у мене здушує все у грудях і в очах сльози – так мені їх жаль. Мені, Шуро, смерть не страшна. Якби я був одиноким, то і не думав би про дім. А як, Шуро, хочеться остаться живим тільки ради вас, щоб не залишилися діти сиротами. Вони ж будуть дуже нещасними на цім світі. Як хочеться пожаліть тебе, звільнить від важкої роботи і утерти сльозу твою.

Через місяць і сім днів, 7 ноября, мені буде 29 років (до дня народження Д. П. Лелеко не дожив місяць, прим автора). Напиши мені листа, Шуро, щоб я його получив у цей день, це для мене буде як історична дата – лист від коханої жінки в день мого народження.

Дуже просю тебе, всі мої листи бережи, буде для дітей колись пам’ять. Я, Шуро, зараз у боях і попереду ще великі кровопролитні бої, яких не зможу я минуть ні в якому разі, де буде рішаться: або жизнь, або смерть. І від цього зависить наше з вами щастя».

Лист від 7 вересня 1944 року:

«Я, Шуро, не можу представить собі, щоб мені прийшлось вернуться до вас. Я, Шуро, возьму карточку вашу, сидю собі в окопі і думаю, як було в те время, коли ми фотографірувалися. Які ми тоді були щасливі. Як ти близесенько стоїш коло мене і як мої діточки стоять з обох боків. Це ж моє щастя і радість. Возьму карточку, прижму до серця і довго-довго думаю, поки снаряд або міна не наруше мою тишину.

Возьму другу карточку: Коля зі скрипкою. Яке оно нєжне стоїть.

Ну як можна утерпіть, щоб не поцілувать его? Душа просто розривається. А як гляну на третю карточку, діти стоять удвох і взялися за рученята, такі веселенькі, то просто як будто они ідуть до мене і скажуть мені:

– Папа, іди додому.

Єдінствєнна розвага моєй душі тут – це карточки. Уже, Шуро, похоже по всьому, що должна скоро кончіться война. І як не хочеться в кінці війни погибнуть і не дождаться того время, якого я ждав весь період нашой розлуки. Хочу вернуться до вас і востановить опять нашу веселу і радісну жизнь, якою вона була до цього часу».

Лист від 8 вересня 1944 року:

«Я, Шуро, зараз сидю на горіщі в сараї наблюдаю звідкіль б’є вражеский пулімёт. Моя задача – із снайперской винтовки уничтожать його, а він так же слідить звідкіль я їх щолкаю без промаха. Так ми і охотимось за врагом.

Я випадково не погиб, я ще думаю убить хоч з десяток німецьких звірєй, а тоді й самому можна загинути. Ніяк не можна простить німцям їхні страшні діла, які вони зробили в нашій страні. Треба бить їх до останньої каплі крові. Мені сняться дуже погані сни і не віриться, що я останусь живим.

Як не буду поранений чи вбитий, то напишу тобі ще одне письмо. Єслі я помру, як же ви тоді будете жити без мене? Як буде дітям, які для всіх будуть чужими і ніхто їх не пожаліє. Хай вам Господь дає здоров’я і щастя в жизні і дождаться мене.

Закінчую писать, перевіряю оружиє і буду йти в рішающій бій з фашистськими звірами, які нас розлучили. Безперервно гуде наша артилерія, готове нам путь для мене наступления. Скоро ми ринемося в грядущий бой на ворога».

Лист від 11 вересня 1944 року:

«Не знаю, де зараз чаплинські, які були зо мною. Вже третій день їх не бачу. Тут скоро буде зима, вже холодно. Як хотілося б зимою бути дома. Та це, мабуть, буде або скоро, або ніколи.

Пулі і снаряди свистять над головною, але я до них вже привик. Німці якось открили на мене мінометний вогонь. Мін тридцять упало коло мене, але мене тільки землею присипало. Я зразу перейшов на друге місце, а німці били туди, де мене вже не було.

Я рішив бить німецьких кровопивців без жалю, як гадину колоть їх за їхні злодіяння у нашій страні. Чим більше уб’ю фріців, тим скоріше кінчиться війна, тим довше не буде нової війни.

До зустрічі, моя голубко єдина».

Лист від 22 вересня 1944 року:

«Після тяжолого время три дня я був в небезопасной обстановкі і не думав, що останусь живим. Я, Шуро, вчора був у городі, там якраз отходив поїзд на росію. Як больно було дивиться вслід поєзду, який їде в другу страну, а я остався. Я довго дивився вслід поїзду, аж поки його не стало видно.

Учора вечером ще бачив Толю Величка, Панька Хрипливого. Вони живі і здорові. А зі мною вмєсті був Данило Шаповал і Коля Білоущенко (живим лишився лише М. Білоущенко, інші – загинули, прим. автора).

Напиши, хто швидше бігає – Коля чи Надя. Чи зібрали ви картошку, чи заготовили сіно?

Зараз я сидю на горищі і дивлюсь здалеку на німців. Ми будемо гнать фріців, догонимо до самої Германії, потім – по Германії погонимо, а куди їм тікати оттуда – не знаємо. Хай німці і їхні діти перенесуть те, що переносили наші жінки і діти. Хай вони узнають, що таке війна і що таке їхній звір і людоїд Гітлер».

Передостанній лист, датований 1 жовтня 1944 року:

«Я оце пишу тобі пісьмо перед рішающім боєм. Через несколько часов я іду в сильний бой, так що мене завтра може вже й на світі не буде. В такім бою я ще, Шуро, не був. Це вже ми будемо наступать на саму границю фашистської Германії. Якщо лишусь жив, тоді може ще поживу і вернусь до вас Мій напарник по оружию погиб, а його жінка шле пісьма та все пише про те, як вона жде його і як скучила за ним. І діти передають йому поклон і пишуть «Папа, поскорей їдь додому», а він зарит в Литовській землі і не вернеться до їх ніколи.

Мені дуже погані сни сняться. Не віриться, щоб я остався жив. Після цего бою, як останусь жив или буду ранен, то пришлю пісьмо, а ти, моє серденько, почаще пиши мені. Я в бою буду получать твої пісьма і мені буде легше. Моє серце шось нехороше чуствує. Мабуть впереді.. Все, Шуро, не можу далі писать».

Останній лист, 19 жовтня 1944 року:

«Данило Шаповал і Марко погибли на моїх очах. Я не знаю точно, де Коля Білоущенко: чи вбитий, чи ранений. Я, Шуро, шлю тобі документи, які забрав у Марка Лелека. Віддай їх його жінці.

Шуро, не буде кому тобі написать, якщо вб’ють мене. Я тут чаплинський один остався. Через один час иду опять в смертельний бой. Через два дня будем на германской території».

Безстрашний боєць Дмитро Лелеко вже не дійшов до Німеччини, бо загинув у тому смертельному бою, про який він писав у своєму останньому листі.

Його дружина Олександра Антонівна як святиню берегла його листи, адже це пам’ять про загиблого чоловіка, батька. Сам Дмитро Петрович неодноразово наголошував у своїх листах, аби дружина зберігала його листи, ніби передчував яким буде кінець. На листах подекуди розійшлося чорнило (сліди від сліз).

Надія Дмитрівна згадала:

– Прийшовши з роботи, мама дуже гірко плакала. Ми одразу кинулися до неї, аби дізнатися що ж сталося. У відповідь мама продовжувала плакати. Сусідка тітка Маша сказала нам, що мама плаче від болю, тому що її вдарила корова рогом (тоді поля орали коровами і часто це доводилося робити жінкам). Тільки пізніше ми дізналися від нашої тітки Галі (татової сестри) про те, що в той день мама отримала похоронку. Тоді вона просто не змогла сказати нам справжню причину своїх сліз.

Сім’ям загиблих бійців тоді виплачували лише 5 рублів на місяць, що було дуже маленькою сумою для сім’ї з декількома дітьми. Піклуватися про вдів полеглих воїнів та їхніх дітей – не було в інтересах держави. Натомість солдати, що вижили, - отримували більші виплати, ніж сім’ї загиблих, отримували надбавки до пенсії та загалом, до них ставилися більш шанобливо.

Мама Надії Дмитрівни Лелеко була зовсім неграмотною. Вона ледь-ледь вміла читати, а відповіді на листи чоловіка диктувала племінниці, а та писала. Олександрі було дуже гірко, що вона сама не може написати листа своєму чоловікові і самотужки йому все розповісти.

Минули роки, діти подорослішали, події воєнних років ставали все далі і далі. Діти колишнього бійця стали на ноги, почали працювати, вести самостійне життя, створювати власні сім’ї.

Надія Дмитрівна працювала на колгоспній фермі з 15 років. Вона працювала на тій же фермі, що і її мама. Дівчина й сама доїла корів протягом 10 років. Була найкращою дояркою, побувала як передовик у Москві, на виставці досягнень народного господарства. Потім працювала санітаркою в райлікарні та райбудові.

В 1988 році організувала екскурсію для себе та своїх співробітників і по туристичній путівці поїхала в Литву. Побувавши там на вокзалі, Надія переглянула розклад поїздів і дізналася, що один з них їде в місто Кельме, де воював її батько.

Наступного дня Надія Дмитрівна сіла на поїзд, розпитала місцевих про те місто, розповіла, з якою метою їде туди. Пасажири з великою чуйністю і добротою поставилися до жінки.

Надія Дмитрівна згадує:

– Місцеві допомогли мені дістатися до міського райвійськкомату. Мене там чемно зустріли, вислухали, погодували, дали машину, водія і працівника, який мав супроводжувати мене. Спочатку повезли мене на кладовище. Там братська могила з іменами та прізвищами загиблих, але батька серед них не було. Також була братська могила, де було поховано більше 100 невідомих солдат. Мене повезли далі до п’яти братських могил, що вже були в степу. Там теж були захороненні і відомі, і невідомі солдати. Але батька я так і не знайшла. Мені поспівчували і посадили на потяг назад, в те місто, де ми були з екскурсією. Я ніколи не думала, що я буду так сумувати і плакати. Я дивилась на ту місцевість за містом Кельми і думала, це ж тут мій тато воював, це ж він тут усе бачив, бачив те, що зараз бачу я і так мені було гірко, що я не змогла знайти його могилу. Коли приїхала додому, пішла в райвійськкомат, там зробили запит у Центральний архів Москви. Звідти прийшло повідомлення, що батько загинув 9 листопада 1944 року, але місце захоронення не було вказано. Його документів теж не було на зберіганні у цьому архіві.

З часу закінчення Другої світової війни минуло 78 років. Діти Дмитра Петровича Лелеки вже давно виросли, є внуки і правнуки. Батькові і дідусеві листи бережуть у родині Лелеків як найдорожчий скарб. Вони передаватимуться з покоління в покоління.