Напевно, всі хоч інколи бачили у соціальних мережах відео з окупованих частин Запорізької області. Це, зокрема, і курортні міста. Зазвичай з'являються відео з Бердянська чи Кирилівки. Але майже ніколи не згадують Приморськ - ще одне чудове курортне містечко, із яким пов'язане все моє дитинство. А найбільше моїх спогадів пов'язані саме з базою "Феросплавник", власником якої є АТ "Запорізький завод Феросплавів".

Перша моя поїздка до Приморська була в 2007 році, коли мені було три роки. Бувало, ми їздили туди з батьками щоліта, кожного разу по 10 днів, але були й перерви з різних причин. І, здавалося б, читаючи цю історію можна подумати, "це ж просто якась база". Але це завжди було місцем спокою і комфорту. Чи доречно порівнювати це із відпочинком десь у бабусі в селі? Я вважаю, що так. Адже і там, і там, є відпочинок на природі, якась фізична активність, проведення часу з близькими людьми. Справжнє задоволення.

Фото з особистого архіву

Це не просто територія, це спогади. Асоціації. З дитинства пам'ятаю, як улітку чи пізньою весною, коли вже пекло сонце, ми йшли вранці з батьками вулицею в Запоріжжі, аж раптом відчували нетипово свіже для міста повітря. Це відразу викликало асоціації з морем і бажання скоріше поїхати на відпочинок. А там легкий вітерець, коли йдеш через лиман на пляж, крик чайок, шум прибою. І люди, велика кількість відпочивальників і місцевих, які продають кукурудзу, креветки та свіжі трубочки зі згущеним молоком. Багатьох із них знаєш в обличчя, а вони тебе, адже ви бачитесь майже щороку. А як склалося їхнє життя? На жаль, це мені невідомо... 

А коли заходиш на територію бази, то там відчуваєш запах випічки зі столової, солодкий аромат квітів - безлічі троянд, і запах хвойних дерев. Йдеш до корпусу, дорогою годуєш білок, слухаєш українську музику з якогось радіо, яка лине всюди через глухі колонки і луною роздається по всій території аж до пляжу. Звуки зозулі рано вранці, а ввечері замість них - сови, і гучні дискотеки. Ще один приємний спогад - коли крокуєш пішки до міста, на ринок. Найулюбленішою частиною таких прогулянок в дитинстві було йти в АТБ, а дорогою роздивлятись каченят та курчат, яких поруч продавали бабусі.

Фото з особистого архіву

Востаннє я була там у 2021 році. Чомусь вже тоді в мене було відчуття, що я буду там востаннє. Можливо, приїду, але не скоро. Нарешті дійшла до вітряків, які теж з'явились там відносно нещодавно. Намагалась запам'ятати все, що бачила та відчувала, ходила по базах, які до цього не відвідувала жодного разу. І серед них було багато радянських, занедбаних, які давно не працювали. Як зараз пам'ятаю, як ішла й думала: "Було би дуже шкода, якби базу, де я зазвичай відпочиваю, очікувало те саме". Я не хотіла таке уявляти.

Фото з особистого архіву

Але вже наступного року почалася повномасштабна війна. Місто Приморськ окупували в перші дні. Телеграм-канал "Бердянськ сьогодні" повідомляв, що багато баз перетворено на шпиталі для окупантів. А канал “ВАЗЕЛИН” - про пограбування майна. До речі, за кілька років до окупації на "Феросплавнику" зробили ремонт у номерах, створили територію для гри у гольф, навіть було щось на кшталт вуличного кінотеатру. Все поступово оновлювалось і життя тривало. Аж раптом зупинилося. У телеграм-каналах були перераховані й ті бази, території яких я відвідувала. А на деяких вже були "прильоти", бо там жили російські окупанти.

Пост в телеграм-каналі, 12 липня 2023 року

З тих пір мені часто сниться море і база відпочинку. Зазвичай уже під час окупації. Підсвідоме відчуття небезпеки та якісь моменти, коли я таємно купую щось за гривні. А бувають і просто прогулянки. Найстрашніше для мене в усьому цьому - забути. Забути, яким було це місце в моїх спогадах, окремі моменти. Адже навіть коли місто звільнять, найвірогідніше, чимала кількість баз, що зберігаються в моїй пам'яті, більше не запрацює. І нічого не буде так, як раніше. Ставлення до цього змінилося вже, адже кожен звільнений метр нашої рідної землі - це чиєсь життя і здоров’я.

Завдяки нашим Збройним силам України місто Запоріжжя вороги не зайняли, але чимала частина дитинства все одно залишилася там - на тимчасово окупованих територіях. І навіть передивляючись фото, де їдеш десь між населеними пунктами Запорізької області, думаєш: там, де було якесь яскраво-зелене поле і нові дороги, наразі міни і випалена земля. Тоді стає морально боляче. А як важко тим, у кого там домівки і все життя за плечима - складно навіть уявити. 

Напевно, зараз усім нам хочеться повернутися у час, коли поява гігантських медуз на пляжах Азовського мора здавалася найбільшою проблемою. Але життя триває і, попри труднощі, треба підлаштовуватись до умов сьогодення, не опускати руки і цінувати те, що маємо наразі. А головне - донатити, волонтерити і вірити в перемогу. Героям слава!