Голодомор — це не просто слово, а трагедія мільйонів, знищених голодом, штучно створеним сталінським режимом.

Голодомор 1932–1933 років відрізняється від нейтрального поняття «голод» тим, що підкреслює навмисний характер винищення. 

Цю тему досліджували багато науковців, проте зупинимося на книзі «Голодомор 1932–1933 років на території Запорізької області: свідчення очевидців”, виданої у 2010 році.

У книзі зібрані свідчення людей, які пережили ті події або почули їх із перших вуст родичів. Оскільки свідчень очевидців дуже багато й вони охоплюють широку територію Запорізького краю, то ми вибрали лише деякі – короткі, але промовисті. 

Пам’ятаючи минуле, ми краще розуміємо сучасне зло – його обличчя не змінюється. 

Джерело: «Українська правда»

Запоріжжя: колодязь смерті; мовчазні села

Свідчення Бондаря Івана Гнатовича (1919 р.н.)

«Дуже чітко пам’ятаю такий случай, коли рідний батько вкинув в колодязь свого рідного сина. Він це зробив для того, щоб його дитина не померла від голоду». 

Свідчення Черненка Сергія Петровича (1909 р.н.)

«У часи голоду 1933 року я служив в армії в Запоріжжі. В той час я мав змогу проїхати Україну з півдня на північ і на всіх залізничних станціях бачив купи мертвих людей. До військових казарм підходили пухлі голодні люди, просили їсти, простягаючи в благанні картузи, куди їм насипали каші і наливали борщ.

Один молодший командир з нашої військової частини був посланий як комсомолець заготовляти хліб у сусідньому селі, де все село вимерло: ні півень не заспіває, ні собака не загавкає. Лише в одній хаті залишився живий дід, поруч з яким лежало четверо його померлих родичів. У відповідь на його розповідь, голова сільради заявив, що в селі не хліб треба заготовляти, а треба послати туди полк солдатів, щоб вивозили померлих з голоду.

Після повернення у військову частину його виключили з комсомолу за невиконання поставленого завдання. По селах ходили активісти, шукаючи хліб. Щоб вижити, люди ховали хліб, де тільки могли: в печі, під піччю, на городах».

Бердянськ: пальці у дверях – мовчання дітей

Свідчення Коваленка Федора Григоровича (1923 р.н.)

Перекладено з російської на українську мову.

Сім'я Коваленків у 1932-1933 роках проживала в селі Партизани Бердянського району Запорізької області. Сім'я жила дуже важко, потрібно було якось прогодувати дітей. У селах були організації активістів, які відбирали всі надлишки хліба, а якщо знаходили захований хліб, розстрілювали на місці. Ці страшні люди називалися «голодоморці», вони ходили по домівках, коли батьки були в полі, і починали випитувати в маленьких дітей, де заховані продукти. Саме вони брали руку або палець і затискали дверима, поки дитина не скаже правду. Але діти були сміливі й терплячі, палець опухав – а вони все одно мовчали. 

У 1933 році, коли вже ніяких продуктів не залишилося, люди почали вмирати. Було дуже страшно, коли приходили сусіди до хати і розповідали, хто, де помер. Тим, хто ховав померлих, давали пайок, були випадки, коли ховали ще живих людей. Діти з ранку йшли в поле і збирали качани кукурудзи, які залишалися там після збирання, а ввечері батьки варили з них юшку, в якій було більше води, щоб було чим заповнити шлунок. У голодні роки втратили двох дітей: дев'ятирічну доньку і трирічного сина.

Але в нашому селі був ще «рай», от в інших районах вимирали цілими сім'ями.

Василівський район: менше людей – більше шансів вижити

Свідчення Приходько Ганни Федорівни (1910 р.н., село Балки) 

«Померлих від голоду виносили на дерев’яних носилках, тому, що не було з чого зробити домовину. Не дуже горювали за померлими, вважалося, що чим менше залишиться людей в живих, тим більше залишиться живим їжі».

Свідчення Устименко Галини Андріївни (1913 р.н., село Балки).

«У лютому 1933 року, будучи вчителькою-практиканткою, проводячи уроки, бачила разом з учнями у вікно сільське кладовище, де з підводи вивантажували в спільну яму трупи померлих. Складали їх в ряд, немов штабеля, потім вкривали рядном, і зверху виникав новий страшний ряд. То була жахлива картина. Нам в Балках було легше перенести голод. Адже поряд були плавні, а там і риба, і птиця».

Гуляйполе: мовчання в оселі Шевченків

Свідчення Лісової Агафії Дмитрівни (дату народження не встановлено).

Агафії Дмитрівні доручили дізнатися, чому діти із сім'ї Шевченків не з'являються до школи. Ввійшовши до хати з подругою Катериною, вона побачила, що Василь вже був мертвий. Біля грудей померлої матері лежало мертве немовля. Вся сім'я Гната Шевченка вимерла.

Вільнянський район: мишачі нори, як рятунок

Свідчення Бут Катерини Платонівни (1927 р.н., село Павлівське).

«На той час мені було п’ять років. Пам’ятаю, як ходили в поле, розгрібали мишачі нори, кучі, шукали колоски пшениці, ячменю та їли їх. Також пам’ятаю як в голодомор приходили до оселі комуністи, забирали квасолю, цибулю, нічого людям не залишали». 

Мелітопольський район: вижили двоє з шести

Свідчення Ілюхіної Олени Йосипівни (1912 р.н., село Вознесенка).

«В сім’ї нас було шестеро: тато, мама, два брати і ми, найменші дві сестри. Влітку їли акацію, грицики, молочай, калачики. Тато, мама, два брати померли восени від голоду. Ми, дві сестри, залишилися вдвох. Взимку нам допомагали сторонні люди: давали то маленьку картопельку, то капусточку, то хлібця з отрубів трішечки. Ділили все навпіл, ось так і перезимували. Дякувати добрим людям».

Оріхівський район: мертві діти щодня

Свідчення Іванця Іллі Васильовича (дату народження не встановлено, село Омельник).

«Мого батька розкуркулили за те, що мав кузню і дві корови. Сім'ю, як і сотні, тисячі таких, вивезли до Вологодщини. В трьох десятках церков, у тяжких умовах розмістили «куркулів» та їхніх дітей. Людьми були забиті майже тридцять монастирів. Голод, холод, хвороби – всього ми взнали. Особливо мерли діти 1 – 10 років, щодня – по сотні».

Це – лише частинка зібраного болю. Були випадки, коли люди виживали, але таких історій небагато. У ті роки був зафіксований навіть канібалізм.

Тож читаючи ці історії, занурюєшся у справжню історію нашої країни. Тоталітарна держава робила все можливе, щоб винищити українців, як народ. І намагається це зробити й сьогодні. Тож пам’ятаємо нашу історію, і продовжуємо надалі робити супротив. 

Матеріал створено на основі книги «Голодомор 1932–1933 років на території Запорізької області: свідчення очевидців», 2010 р. 

Більше свідчень очевидців можна прочитати за посиланням. 

Авторка матеріалу: Катерина Белицька