Подорож до "фабрики смерті", яка залишиться зі мною назавжди

Друга Світова війна залишила після себе безліч нагадувань, рани, які ніколи не загояться. Люди передають цю пам'ять про трагічність усього, що відбувалось з вуст в уста, за допомогою документальних фільмів, списків жертв, підручників з історії тощо. Як на мене, найкращий спосіб усвідомити весь масштаб жахіття, що відбувалося, це відвідати історичний музей. 

Глава 1

Одного сонячного вересня мені пощастило опинитись у неймовірному місті Кракові у Польщі. Це місто так і дихає історією, тут її шанують та оберігають як важливу спадщину, приділяючи цьому аспекту багато уваги. Екскурсійною групою ми зазделегіть вирішували план подорожі Краковом та ми усі були згодні, що відвідати музей Освенцим та Аушвіц-Біркенау є обов'язковим. 

Як сьогодні пам'ятаю цей день: яскраве палке сонце поступилося затяжним хмарам. Зі мною дощовик, телефон та невеличкий перекус, який їсти тоді не хотілось цілий день. Дощ приніс нам не тільки холод, а ще й головний біль, що лише посилювался дорогою до бараків в Освенцимі. Віддаль між Краковом та Освенцимом - десь 70 кілометрів, це приблизно, як відстань між Запоріжжям та Дніпром, у порівнянні. 

Ми одразу зрозуміли, що прибули, тому що поряд було багато туристів та відома залізниця. Нас зустріла моторшна будівля, цегла у якої була ще темнішою через вологу. Територія була оточена забором, за периметром стояли оглядові башні для охоронців. На воротах гасло, що пробирає до мурах: Arbeit macht frei – "Праця робить вільним".

          Залізниця та вхід в Аушвіц. Фото: Максим Дряпа                                        Забор та оглядові вежі. Фото: Максим Дряпа

Друга назва для табору Аушвіц-Біркенау - "фабрика смерті", цьому не дивуєшься, коли дізнаєшся про кількість смертей, що відбувались кожного дня. Кількість смертей протягом 1940-45 рр. - 1,3 мільйона осіб: переважно євреї, роми, поляки та українці. Спочатку залізницею на товарних потягах привозили в'язнів. Великий відсоток з них помирали ще в дорозі, через рани, голод та хвороби.

На всьому просторі приблизно 30 будівель бараків, більшість зруйнована часом або розібрана. Всередині уцілілих - темно, душно та трохи волого. Поряд із входом піч, а балки як орієнтир - раніше тут були місця для полонених. Дерев'яні стіни віддавали запахом часу та затхлістю. Гід розповідав, що в одному такому баракові знаходилось мінімум 400 людей, які іноді задихались лише від відсутності свіжого повітря  всередині.

                        Барак зсередини. Фото: Максим Дряпа                                          Історична довідка. Фото: Максим Дряпа

З текстівки під фото: "Житловий барак для полонених, переобладнаний з конюшень польової армії Німеччини. Першопочатково розрахований на 51 коня, розміщувалось більше 400 полонених." 

На стінах у жіночих бараках було не менш моторошно. Цегла почорніла, приіщеня значно зруйноване. На стінах безліч малюнків, написів, що були голосніше за будь-який болісний крик. Написи про дім, родину та дітей пробирали до мурах. До цього доторкнутись було важко, побачити та через себе пропустити страх людей - теж. Каторжники жили на триповерхових нарах, замість матраців - тонкий солом’яний настил. Маленька пічка не давала достатньо тепла. На нижніх нарах було мокро, на верхніх - холодно. Люди тулилися одне до одного по шестеро-восьмеро на середніх нарах. 

         
                            Жіночий барак.                                                                                                    Написи на стінах.

Глава 2

                                               Фото музею Аущвіц-Біркенау. Перехід від однієї частини до іншої.

Фабрика смерті кожного місяця приносила німцям близько 2 мільйонів марок. Для коштовностей існувала так звана скарбниця "Канада" - так її прозвали полонені, бо саме так уявляли далеку багату країну - але в дійсності це були просто два окремих бараки. Коли полонені прибували, то в них обманом відбирали речі. Слабких, хворих та на грані смерті, під приводом "піти помитись після тяжкої дороги у душі" відправляли на тяжку смерть від газу, тіла спалювали, а речі забирали. Утім, конфіскація проводилась у абсолютно всіх: з кожного єврея збирали у середньому по 12 кілограм золота, забирали коштовні речі, посуд, протези, окуляри, буквально все. 

Німці заробляли гроші з усього. Полонених голили, волосся з живих та неживих тіл використовували для виробництва ляльок, матраців, одягу, перук. Попіл із газових печей продавали як міндобриво для землі. 

Музей зустрів нас тремором. Після вражень із самого Аушвіца ми потрапили на музейну частину, де знаходились артефакти. Вирізки з газет, фото людей, війни, карти - це те, про що була перша кімната. Але вона залишила багато вражень, велика кількість неймовірно жахливих фото схудлих дітей, з місць розтрілу, мертві тіла та тієї самої залізниці, що була оточена людьми. За мірою ознайомлення музею, напруга зростала. Ми переходили до кімнат, де на стінах були фото людей, списки з іменами загиблих та смугасті піжами, а далі - глиняний макет того, що відбувалось у таборах. 

          Жертви та смугасті піжами. Фото: Максим Дряпа                                Макет роботи бараків. Фото: Максим Дряпа

Наступна кімната - найбільше шокувала мене та запам'яталась. Це були буквально склади речей, гори того посуду, що відбирали у людей, одяг, взуття, окуляри, порожні бляшанки з-під газу, протези та найбільш вразливе - 2 тонни волосся. Було важко дивитись, проходячи далі, окремо знаходиться комплект дитячого одягу, зовсім маленькі черевички та комбінезон. 

                  

                  Банки з-під газу "Циклон Б".                                                                      Гори посуду.

На фото гори бляшаних банок з-під газу "Циклон Б". Їх використовували для нищення комах до війни, але в Освенцимі його жертвами були люди. Перше випробування газу провели 3 вересня 1941 року у блоці № 11 на радянських військовополонених, які не мали сил працювати. Вони померли не одразу - мучилися добу. Тоді кількість газу збільшували і тест визнали успішним. Один із бункерів переобладнали: під землею розташували камери для отруєння, вгорі - печі, щоб спалювати тіла.

До наступного блоку я пройти не змогла: вже через хвилину знаходження в приміщені, де були камери з газом для удушення, мені стало погано - страх та тривога мене накрили повністю. Це було дуже вузьке приміщення, де не було чим дихати. Здається, тоді я вперше відчула, що в мене є клаустрофобія. Я вийшла з дівчиною з групи. Ми плакади, ділились відчуттями. В цьому місці наче за тобою слідкує сама смерть, завжди холодні мурахи по тілу та тривога. Але я вважаю це дуже важливим і до сих пір дякую собі, що відвідала його. Ми маємо передавати історію, пам'ятати про голокости, як мінімум, щоб більше такого людство не переживало.

Додаткові джерела: localhistory.org