Десь у самому серці Хорватії, серед густих лісів і гір, причаїлася справжня водна казка. Плитвицькі озера — це не просто національний парк, а живий організм, який щомиті змінює своє обличчя. Десятки водойм, з’єднані між собою каскадами водоспадів, що народжуються прямо з-під ніг. Вода тут — головний скульптор: вона будує свої природні шляхи, точить скелі й розфарбовує поверхню в усі відтінки бірюзи.

Дерев’яні стежки, які петляють над самою водою, дозволяють поблукати цим лабіринтом, де чути лише шепіт води й шелест листя. Цей фоторепортаж — спроба зупинити мить і показати, як природа десятиліттями творить свої найдосконаліші витвори мистецтва.

Карта Національного парку Плитвицькі озера. Фотографія взята з сайту: pizzatravel.com.ua

Історія краю:

Перші сліди людини в околицях сучасного парку сягають ще доісторичних часів. Археологи знаходили тут свідчення перебування іллірійців, а згодом — римлян, які освоювали ці землі в I столітті до нашої ери. У VI-VII століттях сюди прийшли слов'янські племена, заснувавши перші хорватські поселення. Місцеві мешканці століттями займалися полюванням, скотарством та лісовим господарством.

Цей куточок природи розкинувся в центральній частині Хорватії, неподалік від кордону з Боснією і Герцеговиною, в гірському масиві Динарських Альп. Територія адміністративно належить одразу до двох округів — Ліка-Сень та Карловац, а від столиці Загреба її відділяє близько 140 кілометрів на південь. Саме тут, між горами Мала Капела та Ліцька Плешивиця, і розташовані знамениті Плитвицькі озера.

Однак справжнє історичне значення цей регіон отримав через своє прикордонне положення. Починаючи з XVI століття і аж до XIX століття, Плитвицька долина стала частиною так званої Військової границі — буферної зони між Габсбурзькою монархією та Османською імперією. Тут постійно відбувалися сутички, а фортифікаційні споруди захищали Європу від набігів османів. Лише 1881 року, коли турецька загроза зникла, військовий кордон скасували.

Перші письмові згадки про самі озера датуються 1777 роком — вони містяться в документах священика Домініка Вукасовича. А туристична ера розпочалася 1890 року з будівництвом першого готелю. Вже під час Першої світової війни хорватська влада спробувала взяти водойми під охорону, але справжній статус національного парку вони отримали 1949 року, ставши найстарішим у Хорватії. Згодом, у 1979-му, ЮНЕСКО включило це місце до свого переліку Світової спадщини.

Найтрагічніша сторінка історії краю припала на 1990-ті роки. Під час війни за незалежність Хорватії територія парку опинилася в епіцентрі бойових дій. Тут відбувався збройний конфлікт між хорватськими силами та сербськими повстанцями, які захопили цей район і утримували його до 1995 року. Величезною бідою стало мінування лісів — вибухівкою були вкриті чималі площі. На щастя, після завершення війни природа почала відновлюватися, а унікальний процес утвореннявапнякових порід (травертину) допоміг «загоїти» більшість ран, завданих людьми.

Сьогодні про бурхливе минуле нагадують лише легенди — наприклад, про Чорну Королеву, яка нібито під час великої посухи викликала зливу й наповнила водою висохлі русла. Або перекази про фей, що нібито мешкають у місцевих водоспадах.

Але достатньо слів. Погляньмо на цей край очима фотокамери — тут природа говорить сама за себе.

                                         "Сила води і висота скель"

        "Смарагдоае озеро спокою"                                                

                                               "Жива стіна водоспадів"

  "Неймовірний краєвид"                                              

Фотоапарат можна заховати, але спогади залишаться — про запах мокрого дерева, про прохолоду бризок на обличчі та про ту неймовірну бірюзу, яку неможливо точно передати жодним знімком.

Оригінальні джерела: plitvice-lakes.tours, vsviti.com.ua.