- Останнім часом я занадто багато думаю про майбутнє, - голос Софії звучав у навушниках глибоко й задумливо. Усі, хто перебував у приміщенні для радіоефірів, мимоволі звернули на неї увагу. - Про те, як розвиватимуться технології. От які зміни чекатимуть на нас через п’ятдесят років?

- Якщо так подумати, багатьом із нас буде лише по шістдесят сім, - Аліна слухала з непідробною цікавістю, додаючи своє зауваження, з яким присутні мовчки погодились.

- Це насправді цікаво: на що ми зможемо вплинути? - Мелана кивала головою, додаючи ефекту повної згоди з усім, що було сказано раніше. - Була б лише можливість зазирнути в майбутнє, щоб дізнатися, що на нас чекає. Не просто як на звичайних людей, а як на журналістів. До скількох речей ми могли б бути готові?

Все, що наразі відбувалось, було повним зануренням в роботу й тепла атмосфера, що панувала між ними. Це було більше схоже на дружні посиденьки, аніж на важливий навчальний проєкт. І це, насправді, всім дуже подобалось.

- Я вважаю, що буде безліч технологій, які зараз виходять за межі розуміння, - Катя, одна з присутніх, озвучила першу ідею про далеке майбутнє. - Ось хто з вас хоча б раз не хотів помацати того милого котика з екрана? Було б класно, якби існували пристрої, які могли б нам це дозволити.

- Це, звісно, була б дуже корисна річ, але, мені здається, виникне стільки проблем і правопорушень... Якось це ж потрібно буде регулювати? - Аріна поставила питання, після якого в навушниках почувся неприємний тріск. Він змусив усіх підвестися й підійти до апаратури, яка, здавалося, вийшла з ладу.

- Нічого не розумію, - Леся, остання учасниця подкасту, намагалася з’ясувати, що сталося і куди зник звук.

На комп’ютері, що слугував головною системою для запису й трансляції, наче повністю зник інтернет. Як виявилося, не тільки він. Майже на одну секунду мережа й електрична напруга зникли, через що все вийшло з-під контролю.

- Що в біса відбувається? - Софія підійшла до вікна й застигла, розуміючи, що знайомі краєвиди змінилися на щось нове, зовсім незвичне.

Рідне подвір’я університету втратило звичний вигляд. Зовні було багато студентів, однак тепер дерева ховалися в скляних куполах, наче музейні експонати. На місці звичних рекламних стендів у повітрі зависли живі голограми - об'ємні, деталізовані проєкції, що транслювали оголошення та новини просто з неба, замінивши собою телевізійні етери минулого. Сам університет із боку входу мав вигляд суцільного екрану, що мерехтів інформаційними блоками, розкладами, та важливою інформацією. Вони мусили вийти надвір.

- Вам не здається, що це якийсь жарт? - Аріна йшла поруч, намагаючись щось знайти в інтернеті до самого виходу з університету, але безуспішно. - Я наче сплачувала за мобільний цього місяця, але нічого зовсім не грузить…

Хтось легенько торкнув її за плече. Поруч опинився незнайомий хлопець, який ввічливо поцікавився:

- Це звідки в тебе такий раритет? - він кинув погляд на її телефон.

Виглядав він трохи незвично: волосся до вух, гострі скули, зріст значно вищий за їхній - близько метра дев’яносто. На тілі - костюм із високим коміром до шиї з гербом у вигляді ока з крилами в районі грудей. Але найперше, що впадало в погляд - це справжнісіньке залізне око замість одного людського. Воно оберталося й тихо движчало, наче скануючи простір.

- Вибач, але звідки в тебе ця... штукенція? - Катя описала пальцем навколо свого ока. - Чому воно рухається? Це щось типу протеза?

 - Ви ніби вчора народилися, - хлопець спочатку засміявся, а потім похмуро звів брови, переводячи погляд із однієї дівчини на іншу. - Це... так, щось подібне протезу, але добровільного. Око-помічник, новий тренд цього року. Дуже зручний гаджет. Сканує людей, дає одразу інформацію про них, вимірює температуру будь-чого. Та загалом набагато надійніше за справжнє око: зір не падає, ще й фільтри бачення можна змінювати. Можу бачити світ так, ніби я у фільмі про супергероїв, або ж... ніби я зараз на Марсі! - він активно жестикулював, наче руки жили окремим від нього життям. - Але, здається, воно ще барахлить... У мене тільки бета-версія, може лагати. Ось вас сканує як 2007 рік. Як таке можливо? 

Хлопець засміявся й завмер, чекаючи реакції. Дівчата були шоковані.

- Очманіти... Ти реально видалив справжнє око заради цього? - Мелана примружилася, починаючи розуміти, що це не жарт.

- Усе начебто правильно. Ми 2007 року... ну, окрім деяких, - Леся задумливо простягнула ці слова. Тепер настала черга незнайомця дивуватися.

- Ми що, у майбутньому? Який зараз рік? — Аріна майже пошепки запитала у поряд стоячої Аліни, міцно стискаючи свій смартфон, на що та повільно повела плечима.

Хлопець, усвідомивши, що це зовсім не розіграш, а збій у їх часових телепортах, провів рукою по волоссю. Його металеве око клацнуло, перефокусовуючись.

- Мене звати Річард, - він вирішив говорити спокійно, як із наляканими дітьми. - Зараз 2077 рік. І, судячи з ваших запитань, ви справді звідти, з минулого. Очманіти… Ви одного року народження з моєю бабусею. Ах, гаразд. Ходімо, не варто стояти на відкритому подвір’ї, це може викликати підозру у служби безпеки університету.

Він повів їх алеєю, де замість звичайних ліхтарів стояли генератори голограм, а повітря було напрочуд чистим і свіжим. Дорогою Річард помітив, як дівчата проводжають поглядами інформаційні потоки, ті самі галограми.

- Більше жодних паперових газет і листівок, - пояснив він, перехопивши погляд Софії. – Дерева більше не матеріал для книг чи меблів, вони в Червоній книзі. Без них нам нема чим дихати, тому всі видання та література в електронному форматі. Отримати паперовий аркуш - це злочин проти екології. Хіба що в музеях таке побачите.

- А це у вас замість телебачення? - Аліна простягнула руку до голограми, що рекламувала нову тактильну накладку, і її пальці пройшли крізь світло.

- Саме так. Жодних телевізорів чи білбордів. Усі вулиці це полотно для цілодобових ефірів. А ще, - Річард торкнувся дужки власних окулярів, які виявилися майже непомітними, - телебачення тепер завжди перед очима. Це не просто оправа, це персональний інформаційний інтерфейс. Під час прогулянки, пробіжки, приготування сніданку - новини просто проектуються перед очима самі.

- Неймовірно... - прошепотіла Катя. Вона згадала їхню розмову про котика з екрана й запитально глянула на Річарда.

Він зрозумів її без слів. Хлопець торкнувся свого металевого пальця на правій руці; він виявився не частиною його тіла, а високотехнологічною накладкою, що повністю щільно прилягала до пальця.

- Це якраз те, про що ти думаєш. Тактильна технологія. Відео більше не просто картинка. Якщо я дивлюся на цю голограму й підношу палець з накладкою, я відчуваю текстуру матеріалу - шерсть тварини, жорсткість каменю, гладінь металу. Штучні нейронні імпульси передають тактильне відчуття прямо в мозок. Але це працює не в усіх випадках, є заборонені теми.

Тим часом Річард помітив розгубленість Лесі й легенько провів рукою біля власного коміра.

- А, так, точно, ще у нас є обов'язкове чипірування, - сказав він буденно. - Це не те, про що ви могли читати в антиутопіях. Це майже як щеплення. Крихітний біосенсор під шкірою сканує тіло цілодобово: тиск, рівень глюкози, вірусне навантаження. Якщо ти захворів, ще до перших симптомів отримуєш сповіщення на ці самі окуляри та рецепт на ліки. Люди перестали вмирати від хвороб, які можна вилікувати на ранній стадії. Це щось, що допомагає, а не знищує та підкорює.

- Скільки ж ви всього втратили, - раптом серйозно промовила Софія, дивлячись на скляні куполи навколо дерев. - І скільки здобули...

Річард привів їх до технічної лабораторії, де зміг стабілізувати енергетичний сплеск, що спричинив часовий розрив. Його імплант виявив аномалію, яка викинула дівчат на п'ятдесят років уперед.

- Портали відкриваються ненадовго, але все-одно є деякі дефекти під час подорожування часом. Саме тому ви тут опинились. Вам час повертатися, щоб ви могли вирости й стати тими, хто це все винайде, - усміхнувся Річард. - І передайте там своїм: майбутнє варте того щоб за нього боротись та щоб у нього вірити. Просто не вбивайте дерева, поки не пізно, і не бійтеся чипів - вони рятують життя.

Коли спалах світла вщух, дівчата знову опинилися в студії подкасту. Комп'ютер увімкнувся, навушники запрацювали, а за вікном звично шуміли живі, не закуті в скло дерева. У повітрі зависла довга пауза, яку перервала Катя. Вона роззирнулася навколо й тихо мовила:

- Ми щойно бачили майбутнє. І це найкращий матеріал у нашому житті. Лесю, створюй новий запис. Тема: "Як створити світ, у якому захочеться жити".

                                                                     фото згенероване за допомогою ШІ - Gemini