Повномасштабне вторгнення змусило багатьох українців покинути свої домівки, сім’ю, тваринок, роботу, навчання тощо, та ховатися від наслідків війни в інших містах або країнах. Моя мама дуже боялася за нас з сестрою, тому моя сім’я також прийняла рішення виїхати за кордон. Пізніше вона зізналася, що якби не ми, то вона ніколи б не виїхала з України.

Втеча до Греції «всього на місяць»

Моя бабуся вже 20 років поспіль їздить працювати в Грецію на літній сезон, тому в неї є невеличка квартира в Афінах, в якій вона залишається на декілька тижнів, перш ніж вирушити на острови працювати. Тож ми вирішити поїхати до Греції та перечекати там «приблизно місяць». Центр Афін – це дуже специфічне місце. На жаль, воно дуже занедбане, а також там неймовірна кількість сумнівних людей (але вони є всюди).

Один раз за нами з сестрою аж до під'їзду йшов якийсь п’яний чоловік, якого ми з нею не бачили, але потім моя мама, яка йшла трохи позаду, щось гучно сказала йому, після чого він одразу розвернувся й пішов. Був ще один випадок – однієї ночі, приблизно о першій годині, хтось наполегливо почав дзвонити в наші двері, а потім стукати. Подивившись у вічко, ми побачили чоловіка, але його обличчя не було видно; ми, звичайно, вирішили його ігнорувати, хоча було лячно. Моя собака також злякалася; ще довгий час після цього вона гавкала та не могла заснути. Моя бабуся потім сказала, що це напевно йшли до сусідів, які торгують наркотиками (це пояснювало неприємний запах кожен раз, коли ми відкривали ставні), але переплутали двері. Загалом, цікавого було багато.

Але, не дивлячись на всі ці неприємні моменти, Афіни мають багато гарних місць, якими можна насолодитися (особливо ті, що не знаходяться в центрі). Наприклад, ми відвідали Національний сад Афін – «Етнікос Кіпос» (грец. Εθνικός Κήπος). У мене не дуже багато фотографій з цього парку, але є декілька зображень його мешканців.

Ще одним ковтком свіжого повітря для мене був котик, що жив по сусідству. Я частенько виходила на балкон помалювати. Спочатку сусідній бік був пустим, але одного разу я знов вийшла посидіти на свіжому повітрі й побачила його – білого, пухнастого котика, який розлігся в теплій плямі сонця просто на підлозі. Ставні відкриваються доволі-таки голосно, тому з цієї самої першої зустрічі, коли котик чув цей характерний гуркіт, він одразу вибігав до мене, і ми сиділи там разом. Одного дня, коли я вкотре вийшла на балкон, віконниці сусіднього були зачинені. Я чула, як голосно мяукав кіт, аж до поки йому не відкрили ставні й він пулею не вилетів назовні. Ось так у мене з’явився новий друг. 

Але нам довелося попрощатися, від чого мені було дуже сумно, адже знайома моєї мами запропонувала нам переїхати до невеликого міста в Саксонії, Німеччина. Вона з волонтерами допомогли знайти нам квартиру й ми наважилися на переїзд, коли стало зрозуміло, що вертатись додому досі небезпечно. 

Загалом в Греції ми пробули близько двох місяців. Нам всім було дуже важко вдалині від дому, тому ми мало де були й просто чекали змоги повернутися в Запоріжжя.

Але життя ніколи не йде так, як його плануєш. Тому наступною нашою зупинкою було Вердау.

Новий затишок(?) у Саксонії

Дорога туди була неймовірно складною та довгою – ми виїхали з Афін в аеропорт рано вранці, а приїхали десь о дванадцятій ночі. У нас на руках була собака, її речі та три важких валізи. Моя сестра несла всі речі собаки, моя мама везла найважчий чемодан, а я – два трішки легших. Наступні декілька днів після цієї подорожі я не могла нормально підняти свої руки, бо мені було боляче.

Ми прилетіли в аеропорт Мюнхена й вже звідти пересувалися виключно поїздами. Найважчим було за п’ять-десять хвилин встигнути розібратися, де наш наступний потяг, а потім ще й добігти до нього з купою важких речей. Іноді доводилося спускатися на поверх нижче, що ще більше ускладнювало задачу. Найшокуючим моментом стало те, що в один момент, знову ж таки за якихось п’ять хвилин, нам терміново треба було вийти з вагона і перейти в сусідній. Виявилося, що вагон, у якому ми їхали, просто відстібається і далі не продовжує маршрут.

В Німеччині мені подобалося значно більше й містечко в якому ми жили, було затишним. В нашому домі сусідами були переважно українці, тому ми часто збиралися на дворі та вечеряли всі разом. 

Вердау

Незадовго після того, як ми приїхали, ми відвідали зоопарк Лейпцига – один із найстаріших (відкритий у 1878 р.) та найсучасніших зоопарків світу. Він настільки величезний, що нам знадобився майже весь день, щоб його обійти. Словами не описати ту красу, яку ми там побачили, тож я просто прикріплю зображення.

Ми побували на ярмарках в Цвіккау, на хокейній грі в Хемніці, погуляли Дрезденом та Кельном, каталися на санчатах в Обервізенталі. Ми з сестрою також багато гуляли містом, в якому жили. Ці спогади дуже теплі для мого серця.

Зимовий ярмарок у Цвіккау

Обервізенталь

Але були й неприємні моменти. Наприклад, одна жінка, побачивши українські номери нашої машини, пішла за моєю мамою до магазину та ходила там за нею, штовхаючи своїм візком з продуктами. Один чоловік кричав нам (і як виявилося пізніше ще й нашим сусідам): «Scheiße Ukraine» («Грьобана Україна») й «Go back to Ukraine!» («Валіть назад до України!»). Але найяскравіше я запам’ятала випадок на залізничній зупинці. Того дня ми з сестрою поїхали до Цвіккау – погуляти і сходити в торгівельний центр. Повертаючись, ми стояли на зупинці та чекали потяг до Вердау. Раптом позаду нас жінка почала щось говорити. Я обернулася, бо ми втрьох були єдині на зупинці, та посміхнулася їй у відповідь. Мені здалося, що вона запитала, чи ми українки. Я підтвердила, що так. Її посмішка відразу стала набагато ширшою. Вона почала говорити щось ще, але я, на жаль, уже не розуміла що саме. Лише в потязі моя сестра сказала мені, що вона насміхалася з нас. Ось що приблизно вона сказала: «Ох, ми такі бідні українці, приїхали в іншу країну, щоб нічого не робити та жити на гроші чужої держави».

В той момент я лише думала, як би я була рада повернутися додому та не жити на гроші чужої держави.

Варто згадати, що в Саксонії, як і в інших землях колишньої НДР, історично проживає помітна кількість людей російського походження (російських німців). І хоча далеко не всі з них налаштовані вороже, саме в таких регіонах частіше трапляються випадки упередженого ставлення до українців.

Серцю не накажеш

Насправді, я не згадую ці два місяці в Греції та майже два роки в Німеччині з негативом. Позитивних моментів було набагато більше. Добрих людей було набагато більше.

Але це все було не те.

Скільки б щасливих моментів не траплялося, моє серце залишалося в Запоріжжі. Я постійно сумувала за містом, за друзями, за татом, якого не бачила вживу вже кілька років, за своїм домом і своєю кімнатою. Коли тебе виривають з батьківщини проти твоєї волі, складно знайти дім там, де ти його шукати зовсім й не збирався.

Я вдячна цьому досвіду за те, що він зробив мене стійкішою та подарував багато важливих спогадів. Але повертатися туди я не хочу. І я рада писати про цей час, знаходячись в своїй кімнаті в Запоріжжі.

Авторка фото: Воронцова Меланія