Легенди про козаків

 Козаки-характерники

«Запорожці були характерниками».

Так твердять народні легенди та перекази, записані в нашім краю. Тема характерництва в козацькому середовищі завжди привертала увагу.

Козак-характерник, або ж химородник, галдовник, заморочник, згідно з народними легендами, умів ворожити, лікувати поранених козаків, знав психотерапію, вправи з фізичної підготовки козаків.

Найвідомішим характерником називають козака Мамая – ідеалізований образ козака-мандрівника, воїна, мудреця, казкаря…

Також характерниками у народі вважали майже всіх козацьких гетьманів, кошових отаманів і відомих полковників. Про них існує низка історичних свідчень очевидців і народних легенд. Пропонуємо підбірку переказів, записаних в нашому краї вченими-етнографами Дмитром Яворницьким і Яковом Новицьким.
 

Як запорожці ману напускали

Кічкаська балка (тепер на північній околиці м. Запоріжжя) була колись гайдамацькою. В ній, було, гайдамаки й запорожці зганяли коней татарських...

Спершу запорожці жили по правий бік Дніпра, а звідси, де ми живемо, та аж до моря була татарська земля. А вже запорожці як завоювали татар, то ці степи стали їхні. Тут вони і жили по балках та байраках.

Звісно, тоді були великі набіги на нашу землю, то запорожці, було, і не милують татар. Оце збереться стільки там чоловік верхами та й махнуть степом. У татар було багато скотини, а табунів – ще більше. Так вони, було, займуть табун коней та й зганяють у цю балку. Тут їх пасуть, доглядають. А якщо треба, перегонять коней на той бік, то один сяде на коня, займе поперед себе табун та й пішов уплав через Дніпро.

Одно те, що вони були сильні, а друге, що між ними були знахарі й характерники великі. Оце, було, – на коня та й гайнуть татарським степом. Повстають серед степу, поставлять відро води та відро горілки і кружають собі горілочку...

Понапиваються, співи піднімуть, аж степ розлягається! Гульк – аж ось і орда! Вони тоді один за одним чабульк! чабульк! у воду та й були такі. Випірнуть, було, аж у Херсоні або й далі...

Записав Я. Новицький наприкінці XIX ст. у с. Маркусовій
Олександрівського пов. Катеринославської губ. від Д. Бута.

Богатирі

Запорожці богатирі були – земля не держала!

У нього, у того запорожця, сім пудів голова! А вуса в нього такі, що як візьме було він їх у руки та як розправить одного туди, а другого сюди, то і в двері не влізе, хоч би ті двері були такі, що через них і тройка коней з возом проскочила б.

Запорожці дванадцятьма мовами вміли говорити, із води могли сухими виходити. Коли треба, вміли на людей і сон насилати, й туман напускати, вміли й у річки переливатися. Вони мали в себе такі дзеркала, що, дивлячись у них, за тисячу верст бачили, що воно в світі робиться. Оце як іти куди в похід, то той, хто там у них був за старшого, – чи ватажок який, чи сам кошовий, – візьме в руки дзеркало, подивиться в нього та й каже:

– Туди не йдім, бо там ляхи йдуть; і туди не йдім, бо там турки або татари заходять. А сюди йдім, бо тут аж нічогісінько немає...

Записав Д. Яворницький у II пол. XIX ст. на Катеринославщині.

Погоні вони не боялися

Запорожці були характерниками. Було, як збираються и Польщу, то беруть не більше, як дванадцять чоловік: зайвого щоб не було.

Оце як схочеться їм спочити серед степу, то вони поставлять коней хвостами до хвостів, постромляють між ними ратища і давай у карти грать. Де візьмуться ляхи верхами – та до них:

– Рембай главу! Рембай главу! (Рубай голову! Рубай голову! Польська )

Добіжать до запорожців та й обминуть: їм покажеться дубовий байрак.

Записав Я. Новицький у 1887 р. у с. Язиковому-Федорівці
Катеринославського пов. Катеринославської губ. від Т.С. Ковбаси.

Запорозька вдача

Запорожці – то народ вихватний, на всякі діла здатний. Інші такі були, що й грамоти не вчилися, а читати так добре читали, що й учений так не прочитає. Раз одного запорожця питають:

– Як ти навчився грамоти?

– А як!.. Спав я в хаті, стало мені душно. Я пішов під стіжок та й лежу. А тут летить пташка. Як клюне мене в лоб, – так кров і побігла. І став я все знати, і книжки читати.

А сила яка в них була ! Хоч у старого, хоч і в малого! Іде раз кошовий, аж дивиться – дитина семи літ заглядає на дзвіницю.

– Чого ти, мале, заглядаєш на дзвіницю?

– А я туди гармату зніс.

– Ти?!

– Я.

– А піди назад знеси!

Воно пішло та й знесло. От які тоді люди були! Тепер хоч десятеро коней запряжи, то не знесуть. А про старих запорожців – то вже й казати нічого! Вони оце було як говіють, то піп і приказує їм:

– Пани-молодці, котрі з вас мають велику силу, то втягуйте повітря в себе...

Бо були такі, що як дихне, то піп із причастям і впаде. Сила страшенна була! А воювали вони так. Стануть було, а проти них двадцять ворожих полків вийдуть. То полки самі себе поріжуть, кров тектиме по черево коням, а запорожцям байдуже! Стоять та сміються. А це все від того, що вони знаючий народ був. На своїй землі їх ніхто не міг узяти. Було, як куди їдуть, то зараз землі під устілку накладуть, у шапки понасипають та й ідуть, говорячи:

– Хто чоботи скине, тому й смерть. А хто шапку зніме, тому голову знімуть.

Так і їдуть собі. Доїдуть у місто яке, – п’ють, гуляють, музик водять, танцюють; а як почне світати, посідають на коней та й поїдуть. І всі чують, як вони й розмовляють, як і коні у них хропуть, а їх не бачать.

Раз були вони в Петербурзі. Зайшли в палац, їм стільці подають, а вони посідали на підлогу та й сидять. Приходить до них Катеринич (князь Потьомкін). Дивиться, що вони сидять на підлозі, – і давай з них сміятись. Потім підняв руку над одним запорожцем та й цілиться його вдарить.

– Рубай, рубай, – каже козак, – коли підняв!

Так де тобі рубати! Як підняв руку Катеринич, то так вона й зімкнулась, так і заклякла...

Записав Д. Яворницький у II пол. XIX ст. у с. Плахтіївці на Катеринославщині від Я. Литвина.

Джерела: https://www.dnipro.libr.dp.ua/Kozaki_legendi_perekazi

Кошовець Еліна