Життєве буття, робота, хобі, нічні прогулянки з друзями та сімейні вечори під улюблений фільм. Зараз це здається паралельною реальністю. Перевернуте життя мільйонів, скалічені душі та зламані долі і це не замальовки до фільму жахів, а життя багатьох українців зараз. Що переживають люди які знаходились в окупації, якими емоціями вони керувались проїжджаючи ворожі блок­пости та, що відчували, коли приїхали на підконтрольну Україні територію? Свою історію розповіла Вероніка.

В ранок 24 лютого, приблизно о 4:00 прогримів перший вибух розпочалася війна, 4:30 знову вибух, обстрілювали військову частину біля старого аеропорту, є вбиті та пораненні. "Мій ранок почався зі слів "вставай, війна почалася" на годиннику було чотири тридцять п'ять. Ми пішли на кухню, мама дивилася які ліки є, а я вийшла на вулицю. Вибух, знов вибух і от тоді я справді зрозуміла, що почалася війна. Близько 6 ранку ми ввімкнули новини і дивились, що відбувається в інших містах, дзвонили родичам питали як вони, казали бабусі, щоб вона їхала до нас, бо самій їй буде важко. Цілий день ми сиділи вдома і лише сподівались, що все це не надовго, що скоро все стихне". Двадцять шостого лютого, вночі в їх місто зайшли війська РФ, зв'язок відключили. 

"Ми чули важку техніку танки, БТР, та машини з особовим складом. Зранку військові питали у людей як проїхати в порт, а люди показували дорогу на виїзд з міста". Першим чином окупанти зайняли центральний відділок поліції, а потім і міськвиконком.

Українці виходили на мітинги багато днів, з українськими прапорами вони кричали "домой, домой", перший тиждень патріотів не чіпали, пізніше почали розганяти мітинги, били автоматним прикладом та стріляли в повітря, "люди захищали один одного, але потім все одно розходились". 

https://t.me/voyna_novost - посилання на відео з мітингу

https://t.me/addstickers/NVstickers - посилання на телеграм канал 

Перший тиждень дівчина дивилась за сестрою і бабусею, мама працювала у супермаркеті, тому продукти були, "Тільки на другий тиждень окупації я виходила в
магазин, але в місто все ще не могла піти. Прогулятись містом в мене вийшло тільки коли мама забула обід вдома і попросила принести. В центрі міста було дуже багато військових, біля кожної лавочки стояло 2 особи і ще по п'ять рфівців на 50 метрів ділянки, вони патрулювали місто. Зв'язок почали вимикати все частіше, особливо коли
перевозили техніку, інколи вимикали світло та воду, без зв'язку було складно, але сумнівів в тому, що наші хлопці тамперемагають не було".

Дівчина розповідає, що вирішили їхати з міста коли окупанти почали ходити по хатах і забирати людей. За тиждень, якось відремонтували машину і рано вранці поїхали. Коли вони приїхали на кільце, не знайшли евакуаційних автобусів які вже повинні були прибути. "Ми проїхали перший блок­пост на якому в нас запитали тільки документи і чи сім'я їде, ми все показали та вирішили чекати автобуси, в колоні було понад 100 автомобілів, ми чекали пів години, але не дочекавшись колона рушила без них". Проїхавши три блок­пости, вони зупинились на 4 на якому простояли близько 7 годин, за словами дівчини саме там повністю перевіряли машини, кожну сумку, кожну деталь. "На одну машину ворог витрачав 15­-20 хвилин, нас перевірили і пропустили. "Після цього пости були через кожні 200­-300 метрів на трьох із яких перевіряли телефони". Через довгий обшук колона розсипалась, родина вже рухалась самостійно. На останньому блокпості їх не пропустили та відправили в іншу сторону. Намагаючись проїхати через місто Дніпрорудне вони натрапили на ще декілька блокпостів на яких теж не пропускали. Голова сім'ї починав злитись і вони знову поїхали на той самий пост, посварившись з окупантами сім'я розвертає машину і починає їхати назад у місто, як їх впустять вони не уявляли, бо вже була комендантська година, і лише випадкова зустріч з автобусами Червоного Хреста допомогла родині виїхати з окупації, приєднавшись до них родина знову поїхала на той самий контроль. Автобуси пропустили, а автомобілі не збирались. Водії сварились, окупанти міцно тримали зброю боявшись вже роздратованих чоловіків. Після півгодинних розмов, автівки вирішили пропустити, машину ретельно перевіряли, всі валізи, документи, телефони, цей пост був останнім ворожим.

"Ніч, їдемо, нарешті наші пости, рідна мова, рідні люди, українська музика. Я була так рада коли ми прибули на перший український блокпост, нарешті почула рідну, солов'їну. Поки хлопці розмовляли з водіями Червоного Хреста, я вийшла з машини і обійняла наших захисників". Вони їхали в повній темряві, тому коли прийшов час їхати, наші воїни стали на деякій відстані один від одного і ввімкнули свої ліхтарі, щоб освітити дорогу. "Це було дуже зворушливо" Прибувши до Запоріжжя, батька перевірила поліція, маленька сестра з мамою пішли випити чаю, а Вероніка слухала українську музику та радіо в навушниках.

Вона розповідає що весь час в окупації надію та сили давали українські новини, пісні та коли по ворожим кораблям прилітали українські ракети. На підконтрольній території вона відчула свободу та рідне повітря.

"Я вдома, я в Україні!"

 

Катерина Бутенко