Інтерв'ю з людиною, яка виїхала  з окупованої території

- Які складнощі ви зустріли під час виїзду та як ви їх подолали?

- Ми виїхали з мого рідного села і їхали до Маріуполя, там була пересадка, дорогою ми збирали всіх пасажирів.

Нас зупиняли на кожному блокпості до Маріуполя, зрідка перевіряли пасажирів. В один момент окупант звернувся до мене, оскільки в мене був український паспорт просрочений, запитав, чому я до сих пір не змінив на російський. На що я відповів: «Не було часу, там багато черг». Тоді він віддав паспорт і сказав лише одне слово: «Ждуни».

Потім, коли ми доїхали до Маріуполя, там була пересадка на інший автобус з іншим водієм.

Далі ми поїхали маршрутом до Ростова через Новоазовськ. Ця дорога була спокійна, ніхто нікого не зупиняв і не чіпав, а ось коли доїхали до кордону, почалось неспокійне. Коли ми зупинилися за 500 метрів до першого КПП відпочити, хтось - покурити, в магазин, туалет, і коли я стояв на вулиці, на мене звернув увагу водій і сказав: «Почекай, скільки тобі років???»

Я: «19, а що?»

Він: «В тебе ще паспорт український???»

Я: «Так…..»

Він: «Йомайо!!! Ми зараз із-за тебе будемо тут п’ять годин стояти…»

Тут я трішки офігів, я почав запитувати, що мені робити. На що він дав мені відповідь: «А я не знаю….» Я був трішки злий, все ж таки це питання обговорювалось із водієм, що з цим проблем не буде, якщо що, то мені допоможуть, але тут мені довелось думати самому, що робити далі.

І все майже так, як він мені сказав: нас зупинили і саме мене і ще одного юнака викликали, оскільки нас просили показувати паспорт, реакція окупантів на український паспорт була очевидна – негативна. Мене повели на допит, і мені прийшлось викручуватися.

Я зайшов із ним у кімнату, він попросив мене викласти всі речі з барсєтки, документи тощо. І паралельно з тим, як він продивлявся мої документи, задав запитання:

Він: "Куда єдєшь?"

Я: "В Ростов."

Я вигадав легенду, начебто я їду в Ростов вчитися, там мене мають зустріти волонтери, які допоможуть влаштуватися в навчальний заклад на бюджетне місце, оскільки батько інвалід, і мені потрібне навчання, за яке я не мав би платити, а тут поруч таких варіантів немає.

Він: "Зачем?"

Я: "Там меня должны встретить волонтеры."

Він: "Почему это?"

Тут я розповідаю йому цю історію, він уважно прослухав її і старався знайти якусь неправдивість. Він розумів, що історія «притягнута за вуха», але перевірити її не міг, із моїх доказів, що я дійсно навчаюсь, є довідка про навчання, він уважно її продивився і задав питання:

Він: "А вот то место где ты живешь - это Россия?"

Я: "Да, флаг весит росийский, валюта тоже рубли, да это Россия."

Він: "А когда она стала российской?"

Я: "Ну как только СВО началось, там буквально 2-3 дня."

Тут дуже важливо, що я відповів «СВО» якби я сказав: «когда началась война…», то тут моя легенда би і накрилась, навіть не знаю що було б далі, тут головне було говорити те, що вони хочуть почути.

Далі він просив мене відкрити соцмережі, але в мене був лише телеграм і то на ноутбуці. За тиждень до виїзду я почистив повністю його, вручну, вибірково,тут це головне, тому що якщо почистити повністю, зразу буде ясно, що людина щось приховує. Це стосується всього: листувань, історій пошуку, потрібно було видалити все те, що стосувалося політики і взагалі будь-чого про нинішню ситуацію.

Він сказав мені: "Давай открывай телефон и показывай". На що я відповів: "У меня телеграм только на ноутбуке, сейчас принесу." У мене була розмова чітка, впевнена і він повірив, що в я «чистий». Тоді він сказав: "Стой, не нужно, бери документы и можешь идти."

Все це зайняло дві хвилини. Коли я вийшов, всі були здивовані в автобусі, тому що були впевнені, що мене затримають на довше.

Далі вже на самому кордоні перевіряли сумки за допомогою рентгену і давали документ тим, у кого український паспорт. Потрібно було обов’язково його заповнити і дати відповідь на запитання: куди, навіщо, скільки у вас коштів, чи служили ви у ЗСУ, чи є родичі, як ви підтримуєте СВО, чи проти ви української влади? І в кінці головне питання, на яке треба було обов’язково погодитися: «Согласны ли вы на прохождение детектора лжи?»

Тут потрібно було обов’язкового погодитися - вони не будуть перевіряти людину, яка відповість: «тю, та пожалуйста», оскільки для цього не буде необхідності, а ось якщо відповісти: «ні», то будуть задавати дуже багато питань і чим закінчиться, невідомо.

Я пройшов без проблем, на допиті був поліцейський, і він був ще зелений, я розповів свою легенду, він побажав мені успіху в навчанні і потім я поїхав далі.

Ми їхали до останнього блокпосту, до кордону Росії і України, дорога була складна і довга, я нічого не їв, не спав, мене не покидала думка, що мене можуть відправити назад і ще гірше, коли ми доїхали до останнього, була велика черга, ми чекали 2-3 години, точно не пам’ятаю, коли дійшла черга до нас, ми під'їхали туди і далі пішли пішки.

На цьому блокпосту найголовніше - відповідати чисту правду, вони знають, куди ти їдеш, цей коридор обмін військово-полоненими із біженцями.

Мене визвали на допит, ноутбук забрали в іншу кімнату і почали його перевіряти.

Мені з самого початку, не встиг я сісти на стілець, сказали: "Я тебе не верю -_-"

Я: "Здесь поподробней."

Он: "Ну смотри, у тебя нет соцсетей, нет фотографий… Как ты на это ответишь??)"

Я: "Соцсети есть, телеграм - он на ноутбуке, а вот фотографий нет, так как я не фотогеничен)"

Он: "Ага)"

Я: "У меня телефон появился месяц назад, тот сломался еще год назад, новый я позволить себе не мог, так как не было где приобрести, и за это время у меня удалились все соцсети, так как нужно было спустя время подтвердить личность, но так как у меня нет ни связи, ни телефона, этого сделать я не смог."

Он: "Угу, ясно, ладно, но ты не рослабляйся, я тебя еще вызову."

Я: "Та пожалуйста)"

Коли я вийшов, усіх уже перевірили, мені віддали всі речі, я стою чекаю на наступний допит і тут мені говорить інший солдат: "Ты на допросе был?"

Я: "Да.."

Он: "Тебе вещи отдали?"

Я: "Да..."

Он: "Ну так какого хрена ты тут стоишь?"

Я: "Понял."

Тут я бігом пішов на вихід, ми йшли 2 км пішки, я догнав одружену пару, допоміг їм із сумками, оскільки вони були похилого віку. Коли ми дійшли майже до кінця, наші солдати почали стріляти в гору. Ми думали, що це нас так зустрічають, але, як з’ясувалось, окупанти запустили дрон-розвідник, щоб з’ясувати, де вийдуть наші солдати, коли будуть нас зустрічати, щоб вони могли засікти їх позиції.

Ми побігли в окоп, там перечекали годину, потім по нас приїхав автобус і ми приїхали в якусь місцевість невідому, там ми дуже довго проходили фільтрацію. Потім нас забрали волонтери до Сум, там ми заїхали в укриття для біженців, де ми змогли прийняти душ, поїсти. Поспати ніхто не встиг - поїзд уже був готовий відправляться в Київ, хто - в Харків, а мені прийшлося негайно шукати перевізника до Запоріжжя, і я знайшов завдяки людям, які теж направлялися туди, мені знайшлося місце. Ми їхали 7 годин, і нарешті я доїхав до свого пункту призначення, ось так закінчилася моя подорож.

- Які обставини та причини спонукали вас виїхати з окупованої території?
- Безробіття, необхідність навчання і нинішня ситуація в країні.

- Які ви відчули зміни в повсякденному житті після виїзду?
- Після виїзду переживання не скінчилися, оскільки батьки залишилися на окупованій території.

- Стосовно месенджерів, кажуть, що їх перевіряють, це правда?
- Це дійсно так, дивляться особисті повідомлення, перевіряють, що писав і кому, перевіряють історії всіх пошуків інтернет-джерел (Google, YouTube, соціальні мережі).

- Як ви відчуваєте себе тепер, у новому місці?
- Я відчуває себе більш емоційно стабільно, але все ж таки тривожність залишилась.

- Які спогади або емоції пов'язані з вашим рідним місцем? Спогади, пов’язанні з батьками, друзями, та взагалі ситуація яка там відбувається?
- Спогади про батьків – позитивні. А от із ситуацією, яка є там наразі, негативні. Взагалі те місце тепер можна описати словами – чорно-біле. Все в сірих тонах. Там життя стоїть на місці.

- Як ви проводили час з друзями?
- З друзями, які знаходилися зі мною, ми зустрічалися кожного дня на спортивних майданчиках, грали в спортивні ігри, спілкувалися про буденність. Не можна було виходити увечері на вулицю.

- Тобто була комендантська година?
- Так.

- Чи маєте ви плани щодо майбутнього? Як ви бачите свою життєву перспективу?
- Закінчити навчання, та працювати за фахом.

- Скажіть, будь ласка, на кого ви вчитесь?
- Я вчусь на вчителя фізичного виховання.

- Чи маєте ви контакт із родиною та друзями, які залишились на окупованій території? Як вони вплинули на ваше рішення виїхати?
- З родиною я підтримую зв’язок кожного дня, з друзями рідко списуємося, тому що вони працюють за кордоном. Сім’я поставилась із розумінням. Звичайно, спочатку вони були проти, тому що це небезпечно, але все ж таки вони погодилися, бо на тій території мене чекає світле майбутнє.

- Яку інформацію ви можете надати про те, що трапляється на окупованій території?
- Там не все так жахливо в плані того, як описують у новинах, але і не добре. Вони будь-якими методами намагаються оживити  якось те місце, будують нові магазини, проводять ремонти, хочуть завоювати довіру нашого народу, але все марно. Тих, хто мовчить, вони не займають, а ось із тими, хто намагається якимись діями докучати їм, вони обходяться досить таки погано.

- Які ресурси чи організації підтримують вас у вашій новій локації?
- Волонтери. Наразі їх можна знайти в соціальних мережах, але потрібно бути обережним, можна зустріти шахраїв. Це звучить дуже таки образливо, що у нас є такі громадяни, які незважаючи на обставини у своїй країні, готові продати свою совість за гроші.

- Чи сподіваєтесь ви на повернення у своє селище в майбутньому?
- Звичайно, я хочу туди повернутися, до свого дому. Хочу знову побачити батьків.

- Хочу задати вам питання стосовно мови: чи легко вам зараз спілкуватися українською, чи зручніше російською?
- Я переважно розмовляю на суржику, але зараз намагаюся фільтрувати мову.

- Дякую, що приділили мені свій час! Було цікаво з вами поспілкуватися!

***

Ця пісня про те, що після перемоги ми повернемось туди, де наш дім.