Початок війни став шоком і травмою абсолютно для всіх. Багато людей їхали з країни, боячись за життя родичів та власне. Анжела Л. не стала винятком. В один день, спакувавши весь свій світ в декілька валіз, вона і двоє її дітей відправилися в іншу країну. Так жінка та її дві дочки, Софія та Влада, опинилися в евакуаційному потязі. В той день почався ще один етап їхнього життя.

- Що стало останньою краплею, що змусила вас поїхати?

- Муж тиснув. Йому було страшно за дітей. Він боявся, щоб наших дітей це не зачепило. Він переймався як вони все це приймуть, якщо…Останньою краплею стало «ниття» чоловіка.

- Як ваші діти сприйняли новину, що ви їдете до Польщі?

- Їх поставили перед фактом. В них ніхто не питав, чого вони хочуть. Їм сказали: «Ми їдемо. Збирайте речі»

- Які труднощі виникли на шляху під час дороги?

- Було багато труднощів. По-перше, потяг. Ми туди не сідали, нас туди «заносили» в натовпі. По-друге, в плацкарті шість місць, але їхало двадцять людей. І коли ми їхали, теж було важко. До туалету не дійдеш, бо люди лежали навіть в тамбурі. Через це ти не могла пройти. Якщо вдень ще хтось міг посунутися, то вночі, коли всі сплять, це було проблематично. Також було спекотно, душно, шумно.

А коли ми їхали через Київську область, там бомбили, спалахи були. Було чутно, що бомблять. Дуже гучно. І потяг зупинявся. Всюди вимикали світло, змушували відключати телефони. Ходили навіть перевіряли, щоб всюди була тиша. І ось так ми стояли рази два чи три, кожен раз по годині. Були діти різного віку, яким ти не поясниш, що якщо вона (дитина – ред.) хоче лягти, то вона не може, бо просто нема куди. Було морально та фізично важко.

- Хто вас зустрів у Польщі? Хто вам там допомагав?

- В Польщі нас вже зустріла сестра мого чоловіка, Наташа.

- Якими були ваші перші дні, перші дії в іншій країні?

- Ми ще Польщею їхали та добиралися до нашого міста десь годин тридцять. Ми приїхали з боку Львова і нам було потрібно дістатися на інший кінець Польщі. У Тчев.

- Як ви знайшли житло?

- Волонтерські програми були в кожному місті, тож поки ми їхали, Наташа вже знайшла житло через волонтерів. Тобто, ми знали, куди ми їдемо. Нас поселили в готелі. Готель був хорошим: смачно годували.

- Як ви та ваші діти почувалися, коли ви вже заселилися?

- Незрозуміло спочатку було. Зараз важко сказати, бо ті речі, які ти не хочеш запам’ятовувати, просто стираються. Я більше переймалася за те, що тут (в Запоріжжі – ред.) коїться, ніж про те, що в мене коїться там (в Польщі – ред.) Більше переймалася за те, що тут з чоловіком та нашим домом. Дітям теж спочатку було важко, а потім, коли молодша (Софія) пішла в садочок, а старша (Влада) до школи, то стало трохи легше. Вони розуміли, що це тимчасово. Тому «в режимі очікування» всі жили.

- Чи були труднощі через інше мовне середовище? Які саме? Як ви їх долали?

- Звичайно були, бо я не поліглот. Мови мені важко даються. А долали за допомогою Google перекладача

- Чи набралися ваші діти якихось польських слівець? Можливо, молодша донька?

- Де вона могла їх почути? В садочку створили окрему групу, де зібрали саме українців. Там не було поляків. І багато українців жили по сусідству. Ну де вона могла почути якісь словечка? На майданчику діти від нас шарахалися. Якщо вони чують, що розмовляють українці, то батьки справді уводили своїх дітей. Влада ж там намагалася ходити на курси, але їй теж важкувато було. Хоча вона ходила до школи й казала, що вона їх розуміла. Навіть завдання якісь виконувала.

- А як відбувалося їх навчання? Чи були якісь відмінності в польській програмі від наших шкіл?

- Їх просто посадили до класу і вони йшли за польською шкільною програмою. І Владі там більше сподобалося. Мабуть, через те, що вимоги до неї були інші. Владі подобалося ставлення вчителів і як діти відчували себе більш вільно. Те, як вони там ходили. Вони не сильно переймалися через зовнішній вигляд. Не те щоб вони в піжамах, але простіше, ніж у нас.

- Як жителі іншої країни до вас ставилися?

- Спочатку добре, а потім можна було помітити незадоволення. Навіть по власниках готелю було видно, що вони від нас втомилися. В них був пунктик: «Ви повинні знайти роботу». Але в мене була купа нюансів. Не тільки мовний бар’єр. Наприклад, у Софії був садочок з восьмої до чотирнадцятої, а робота там, звичайно, не до чотирнадцятої. Туди, куди нас брали, а це були заводи та фабрики, працювали по дванадцять годин. Тобто графік не зовсім влаштовував.

- Які були позитивні чи веселі моменти, які підіймали вам настрій?

- Ну очікування, що ми повернемося додому. Ми сподівалися, що все це швидко закінчиться. Та і взагалі тиша. Ми могли безплатно ходити в бібліотеки та басейни. Держава повністю забезпечила гарною канцелярією: рюкзак, зошити, ручки, олівці та інше.
А ще був один приємний момент. В нас же з поляками Великдень в різний час. То ми дуже здивувалися, хоча вони сказали: «самі готуйте», дали нам продукти, виділили банкетний зал і додали: «святкуйте свій Великдень»

- Які культурні особливості жителів іншої країни здавалися вам дивними або незвичайними?

- Те, що в суботу та неділю всі вихідні. Магазини зачинені та людей на вулиці нема. Де вони ходять – я не знаю. Якщо в нас суботу та неділю ти йдеш по магазинах і гуляєш, то там в ці дні ти по городу ходиш – пусто.

До речі, ми ж в готелі жили й в поляків коли весілля, хрестини та інші свята, вони продовжуються десь годину. Якщо в нас сидять, поки останнього не виведуть, то в них сидять годину – півтори та люді розходяться. А ще першим на стіл подавали солодке, а в кінці – суп.

- Який настрій був, коли ви поверталися?

- Ми були радісними. Настрій був ліпший, ніж коли ми їхали до Польщі.

***

Існує багато інтерв'ю, схожих на нашу бесіду з Анжелою Л. За час повномасштабного вторгнення багато людей були вимушені прийняти складне рішення і покинути рідні міста і знайомі райони.

Є багато історій про життя на чужині. І одна з таких історій - доля 16-річної Евеліни, опублікована BBC News Україна. Дівчина наразі проживає в Польщі разом зі своїм братом Марком. Їх сусідки – молоді матері, які з немовлятами на руках перетинали кордон. Всі вони живуть в одному з хостелів у центрі Варшави.

Це можливість більше дізнатися про життя українців, що відправилися за кордон, шукаючи безпеки. Це можливість почути історію одного хостtлу.