Напевно треба розпочати трохи заздалегідь. Я ніколи не хотіла переїжджати в іншу країну, можливо змінити місто. Насправді в мене було чудове життя. Поруч рідні, друзі. Я знала, яким буде мій завтрашній день і мала план на роки вперед. Знала, ким хочу бути, де навчатися та взагалі хто я є. Нажаль, один день змінив усе моє життя і життя багатьох із нас.

24 лютого 2022 року, восьма або сьома ранку. Прокинулась я не від сонечка, а від дзвінка матері, яка плакала мені у трубку і сказала: "Аня, собирай документы, началась война". У цей момент окрім сліз і паніки нічого не було. Я не могла зробити з собою нічого. Десь за годину я усе ж таки опанувала свій страх, зібрала усі документи та речі першої необхідності. На такій ноті ми провели, напевно, перші два тижні війни. По кожній тривозі всіх накривали емоції страху і ми одразу ж бігли в укриття.

Наприкінці березня мені надійшла пропозиція від тодішньої подруги, щоб я приїхала до неї у Словаччину. І я погодилась. Десь за 4 дні ми зібрали усі документи і речі на певний час. 31 березня я виїхала із Запоріжжя на невизначений час. Усю дорогу я плакала і не розуміла, що взагалі відбувається.

Перші місяці у Словаччині

 Спочатку мені здавалося, що усе це сон і зараз я прокинусь дома поруч з батьками. Чим більше я знаходилася там, тим більше розуміла, що це не сон. Десь через 3-4 місяці я вже знайшла зайомих  пішла працювати. Першою роботою у Словаччині був завод. Памʼятаю, як зараз, нічна зміна, 12 годин, словаки, які кричать, а я їх зовсім не розумію. Думала, що більше туди ніколи не повернусь, але пропрацювала на різних заводах приблизно пів року. Через пів року поїхала у Запоріжжя, щоб зробити загранпаспорт. Приїхавши, я вже не відчувала себе дома, наче усе теж саме, ті люди, ті стіни, той запах, але я вже не та сама. Через місяць я повернулася до Нітри. Зрозумівши, що на заводі працювати я більше не можу, почалися пошуки іншої роботи. Майже одразу я знайшла гарну пропозицію офіціантки, але це було інше місто. Зваживши усі "за" і "проти", вирішила поїхати і спробувати. Звісно, було лячно, бо може статися що завгодно. І після цього дня я почала працювати офіціанткою. Дякую собі, що в мене були хоч якісь знання словацької мови. Завдяки тому, що більшість знайомих було словаків, я швидко вивчила мову. Я поставила для себе ціль заробити на айфон, який вже дуже давно хотіла. І почався так званий ад. Я дуже плідно працювала. Цілий місяць я працювала майже без вихідних і по декілька змін на день. Часто мені треба було вставати о 3 ранку, щоб вже о 6 бути в іншому місті на роботі. Після нічних змін я їздила на ранні. Була офіціанткою на різних заходах від весілль до конференцій. В один момент я зрозуміла, що мені дуже тяжко дається їздити туди-сюди.

Переїзд до Братислави

За один вечір я зібрала майже усі свої речі і на наступний день переїхала до столиці. Почала жити в так званому гуртожитку для українців. Роботи становилося все менше і я знов почала шукати іншу. Перша співбесіда у моєму житті і мене взяли. Розпочався період праці у кальянній. Господарем закладу був араб. Працювали там лише українки і вони стали моїми першими подругами в цьому місті. Саме у цьому закладі я відчувала себе як удома. Знайшла квартиру та сусідок і нарешті переїхала.Моє життя почалось налагоджуватися. Нарешті я відчула спокій та тепло. На свою роботу я ходила навіть у вихідні. Мого хозяїна звати Магер. Це дуже цікава людина. Він дуже добрий, смішний та доброзичливий. Іноді він дуже нервує, бо цей заклад його хліб. Він кожен день там працює так само як ми. Пропрацювала тут я 9 місяців. Зрозуміла, що грошей отримую дуже мало, працюю вночі і витрачаю багато нервів. Коли я сказала про це Магеру, мені здавалося, що він просто почне плакати і просити не покидати цю роботу. І досі він кожен раз говорить мені, щоб я повернулася. Ніби там моє місце і лише на мене він може лишити заклад. Говорив, що я його лишила самого. Постійно дзвонить і запитує, як мої справи, і коли мені дійсно погано, він це бачить. Не знаю, як в нього виходить, але каже: "Я бачу в тебе на серці є проблема". Зараз я працюю у ресторані, але іноді приходжу працювати туди.

Як мене змінила Словаччина

У 17 років я стала повністю незалежна від батьків. Почалось дійсно самостійне життя. На усі свої витрати я заробляла сама. Усі свої питання я вирішувала сама. В багатьох моментах батьки банально не знали, що порадити. Купу разів я просто втрачала віру в себе і своє майбутнє. Витратила нереальну кількість нервів і сльоз. Робила багато помилок, але ніколи не здавалася. Мені дійсно довелося вибудовувати своє життя заново. Я вдячна кожному, хто мені якось допоміг. Зʼявилося дуже багато знайомих різних національностей. Усі люди такі цікаві і такі різні. Звісно, іноді бувають моменти, коли я втрачаю себе, але кожен раз розумію, що немає нічого неможливого. Скоро буде вже 2 роки мого життя у Європі. Нажаль, у багатьох людей хибна думка, ніби в Європі все райдужно. Хотілось би донести до кожного, що це не так. Багато українців підпадають під так званий булінг зі сторони іноземців. Тут інші закони, інше життя, інші звички, інші люди і врешті решт інша країна. Це лише деяка частина мого життя.

«Навчися цінувати кожен новий день» Скрябін