Барви прифронтового міста

При згадці про прифронтове місто у думках спливають сірі образи порожніх вулиць. Здається, що воно заклякло та втратило барви. Проте Запоріжжя продовжує жити. І сьогодні ми переконаємо вас у цьому. Запрошуємо поринути в життя міста, відправившись із нами на прогулянку. Ми вирушимо на площу Маяковського чи, як вона буде називатися після перейменування, майдан Митців.

Від "України" до площі

Чудового сонячного ранку розпочинаємо свою подорож із “України”. Слухаємо людей, спостерігаємо за ними. Ми, немов дослідники, поринаємо в життя міста, щоб вивчити та відкрити його нові сторони.

Довкола снують люди, чутно обривки їхніх розмов та сміху. Деякі з перехожих знімають свої куртки та продовжують йти у справах у самих лише футболках. Квітнуть дерева. Весна. Площа Маяковського зустрічає нас фонтанами. В таку спеку приємно відчути прохолоду від бризків води.

Вартові мистецтва

Мружачись від сонця, прямуємо вглиб площі, щоб сховатися в тіні дерев. Там зустрічаємо незміних вартових  - художників.

Ця виставка на тканинних стендах нічим не поступається виставці в художній галереї. Самі митці зайняті шахами, але побачивши нас, привітливо всміхаються і дозволяють фотографувати їхні роботи. Квіти, тварини, пейзажі та люди - все це зображено на полотнах майстрами своєї справи.

Одним із перших зустрічаємо одного з засновників виставки - пана В’ячеслава. Він розповідає: “Все почалося з дев’яностого року. Ми робили виставки, проте вони були аматорські. Художники збиралися біля кафе поспілкуватися й відпочити, а згодом розпочали й продаж картин. Після заборони торгівлі на проспекті ми звернулися до Вознесенівського виконавчого комітету. У відділі культури зареєструвалися як творче об’єднання “Колорит”.

Пан В'ячеслав 

І от 28 квітня об’єднання відсвяткувало своє 30-річчя. У колективі понад 100 митців, сюди входять художники й прикладники.

“А коли площу Маяковського реконструювали, мер міста сказав: “Цю площу ми робимо для жителів міста та для художників”. Я тоді придумав як будемо стояти: у кожного однакові тканинні стенди. В Україні ми єдині так виставляємося. Після роботи прибираємо стенди та картини у підвал, який орендуємо”, - розповідає В’ячеслав.

Вперше запорізькі художники вийшли з картинами на вулицю 1987 року. Тоді стояли біля книгарні «Сучасник». Тепер там розміщується Туристичний інформаційний центр. Ідея вийти з роботами на вулицю належала засновнику та першому голові «Колориту» Юрію Гапонову, якого вже, на жаль, немає в живих.

Юрій Гапонов, фото: zprz.city

Займається “Колорит” і благодійністю. В'ячеслав пояснює: “Щороку ми даруємо місту картини: у багатьох лікарнях, дитячих садках, воєнних госпіталях висять наші доробки. Із року в рік у нас проходять офіційні виставки у фотоклубі, бібліотеках, проводимо майстер-класи”.

"Музік" та його господиня

Прямуємо далі, милуючись яскравими роботами. В тіні дерев сидять самі художники, спілкуючись між собою й іноді підходячи до відвідувачів. На полотнах зустрічаються яскраві кольори, незвичайні техніки виконання та різні стилі.

Нашу увагу привертає плеяда із барвистих квітів на полотнах. Неподалік ми знаходимо авторку цих картин разом із її чарівним песиком.

“Мене надихає саме життя, - ділиться Надія: - Тут же куди не подивишся - надихаєшся. Особливо зараз, коли все квітне”. Жінка всміхається і вказує на улюбленця, бажаючи нас познайомити: “Це моя охорона. Його звуть Принц. Це теж мій натхненник. Моя муза, точніше - музік”.

Пані Надія

Майстриня яскравих кольорів

Ми робимо повне коло, зупиняючись біля кожного зі стендів. Іноді до нас доносяться обривки розмов інших людей, що обговорюють картини та навіть ведуть дискусії з художниками. Мистецтво зачаровує як ніколи.

Увагу привертають вироби з тканини та їх авторка. Тут представлені яскраві ковдри та подушки. Вони пошиті з різноколірних клаптиків тканини, мають свій неповторний візерунок та зображення. Ми просимо пані Любов всміхнутися і вона з радістю позує для фотографії.

“Я змалечку малювала і дуже любила шити, - відкриває нам секрет майстриня під час невеликої фотосесії. - Найбільше мене надихнула моя сестра. Вона у 95-му році поїхала до Німеччини та привезла мені один журнал. Сестра знала, що я шию, і спитала чи можу я зробити щось схоже. Я оце один раз спробувала і відтоді шиття - моя радість”.

Майстриня нахиляється ближче, бажаючи поділитися частиною своєї історії: “Я зараз, скажімо так, біженка. Що я в першу чергу вивезла - це швейну машинку. І оце мене врятувало. Коли я шию, мене не турбують ані депресії, ані істерики, нічого. Якщо поганий настрій - я просто беру і шию.

Пані Любов

Любов з гордістю демонструє нам свої чудові вироби. “Я намагаюсь створювати багатколірні роботи, - зазначає вона, - бо зараз так багато сірого, такого депресивного. Тому я роблю все барвистим, щоб наше життя було трошки яскравішим.”

Дякуємо, посміхаємося у відповідь і бажаємо гарного дня. На цьому наше коло повністю завершується. Як і дослідження цієї площі. Йдемо далі, крокуючи вгору проспектом, придивляючись до кожної людини, шукаючи нову цікаву історію.

Репортаж підготовлено у співпраці з Марією Роговою