Відбитки з майбутнього

Львів, жовтень 1990 року. Вечірній дощ і вітер нахиляли дерева, а зламані гілки вдаряли щосили у скло вікна. Олексій, студент третього курсу журналістики, ремонтував радіоприймач «Меридіан» у своїй кімнаті. На столі під лампою лежали розібрані деталі: мідні дроти, плати та корпус. Антена була деформована. Олексій тримав у руці викрутку з пластмасовим руків'ям, намагаючись вирівняти металевий стержень та під’єднати його.

У цей час почалася сильна гроза. Блискавка влучила в дерево за вікном. Електричний розряд через металеву антену перейшов на корпус пристрою і далі на руку студента. Стався яскравий спалах. Олексій відчув різкий удар, після чого у вухах з’явився нестерпний шум, який посилювався. Він упав на підлогу та втратив свідомість.

Через деякий час Олексій розплющив очі. Він лежав на довгій лавці в парку. Навколо розташовувалися високі споруди з металу та скла. Повітря було чистим і не мало запаху від вихлопних газів машин. На табло, встановленому на стовпі поруч, відображалася дата: 2090 рік.

На площі Ринок замість звичних трамваїв пересувався інший транспорт. Це були закриті капсули, які рухалися над поверхнею колії, не торкаючись її. Вони переміщувалися дуже швидко та тихо. Олексій помітив жінку, яка йшла повз. На її голові біля вуха був закріплений невеликий навушник із лампочкою.

— Де я можу взяти газету чи знайти редакцію журналістів? — запитав Олексій, підійшовши до неї.

Жінка зупинилася, її погляд був спрямований у простір перед собою.

— Такого більше не існує, хлопче, — відповіла вона рівним голосом. — Всю інформацію тепер збирає та видає штучний інтелект. Система автоматично обробляє дані з камер та датчиків. Люди більше не пишуть тексти для новин, бо машина робить це швидше і без помилок у фактах. Тримай собі такий самий навушник, щоб бути в курсі новин, — беземоційно промовила жінка.

Олексій, взявши пристрій, у стані нерозуміння побіг до місця, де знаходився його будинок. Будівля виглядала інакше — вона була виготовлена з сірого гладкого матеріалу. Всередині, у своїй кімнаті, він знайшов свій старий зошит і ручку. Олексій почав швидко записувати на папері все, що побачив: капсули, які переміщувалися у повітрі замість трамваїв, навушники з лампочками у кожного перехожого, вигляд будинків та розмову з жінкою. Потім став ретельніше вивчати пристрій, який передавав новини, та занотовувати проблеми штучного інтелекту: його аналіз подій, монотонну подачу інформації, використання незрозумілих термінів. Записуючи це, він складав план, як знову повернути у життя справжню журналістику, як боротися з нейромережами та що для цього робити.

Ці події та необхідність постійно записувати інформацію викликали перевтому. Він більше не міг думати про щось інше, окрім побаченого. Олексій вирішив трохи поспати і ліг на ліжко, що стояло в кутку кімнати.

Раптом у вухах знову з’явився той самий шум. Олексій різко піднявся і почав оглядати приміщення. Він знову знаходився у своїй кімнаті у 1990 році. На столі стояв обгорілий радіоприймач від електричного розряду блискавки.

— Невже це був лише сон? — промовив він вголос.

Він підвівся з підлоги та швидко виглянув у вікно. Надворі йшов дощ, вітер затихав, а по коліях повільно їхав звичайний трамвай. Все було так, як і раніше. Олексій сів за робоче місце, взявся за голову і почав обдумувати подію.

Його погляд опустився на підлогу. Біля ніжок столу він помітив зім’ятий шматок паперу. Олексій підняв його та розгорнув. Це був аркуш із того самого зошита. На ньому його власним почерком були записані технічні деталі транспорту майбутнього та опис роботи системи штучного інтелекту. На пальцях Олексія залишилися сліди свіжого синього чорнила.

Хіба міг звичайний сон залишити відбитки з майбутнього на шкірі?